8 Ліберально-реформістська модель регульованого капіталізму США періоди процесу етатизації - страница 8

і технічне переоснащення діючих підприємств.

^ Радянський Союз разом зі СІЛА були лідерами першого етапу третьої НТР (1945 — середина 60-х років і середина 60-х років — кінець 80-х років). У ці роки здійснювалися кар­динальні зміни у технічному розвитку. Швидкими темпами роз­вивались радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість, прила­добудування. Саме в цей час країна створила свій ядерний і ракетний потенціал. Найвидатнішими досягненнями стали запуск першого у світі супутника, а потім — космічного корабля, здій­снення першого польоту людини в космос, побудова перших АЕС і морських атомних кораблів.

У СРСР у період 1950—1970 рр. було здійснено докорінну перебудову паливного балансу: зросло добування нафти і газу, їхня частка у загальному обсязі енергоресурсів підвищилась у З рази — з 19,7 до 60,2 %. Для транспортування цих цінних видів палива збудували трубопроводи, які з'єднали всі райони за винятком Далекого Сходу. В країні було створено Єдину систе­му нафто- і газопостачання.

Суттєвого розвитку в СРСР набув морський транспорт, який за тоннажем вийшов на п'яте місце у світі, Весь повітряний транспорт було переведено на реактивні двигуни. У ці роки здійснено технічну реконструкцію залізниць — їх переведено на електровозну і тепловозну тягу. З 1958 р. в СРСР призупинено випуск паровозів. Дістав розвитку автомобільний транспорт, зрос­ли масштаби автодорожного будівництва. Завершилося створен­ня Єдиної енергетичної системи Європейської частини СРСР, включаючи Урал, — найбільшої енергосистеми світу.

Значному розвитку економіки СРСР сприяла економічна реформа 1965 р. Вона виявилася, з одного боку, в централізації управління народним господарством шляхом ліквідації рад-наргоспів і відновлення галузевих міністерств (створено 40 со­юзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90 % підприємств УРСР). З іншого боку, відроджувався госпрозрахун­ковий принцип ведення господарства на підприємствах, створю­вались фонди матеріального стимулювання, вводилась плата за використання підприємствами основних виробничих фондів, підприємствам надавались більш широкі права у галузі плану­вання та ін. У сільському господарстві план обов'язкових заку­півель зерна було знижено і проголошено незмінним на 10 років, а надпланові закупівлі мали проводитися за підвищеними ціна­ми, було знято деякі обмеження з підсобних господарств. Всі ці заходи були спрямовані на підвищення матеріальної зацікавле­ності трудових колективів у кінцевому результаті виробництва, у підвищенні рівня інтенсифікації праці й економіки країни в цілому.

У 1966—1970 рр. у СРСР завдяки реформам вдалося утрима­ти високі темпи зростання основних економічних показників. Валовий суспільний продукт зростав на 6,7 % щорічно (у 1961 — 1965 рр. на 6,9 %). Національний дохід зріс на 41 %, тоді як у 1961—1965 рр. — на 32 %. За розрахунками академіка А.Г. Аган-бегяна, приріст ефективності суспільного виробництва у восьмій п'ятірці порівняно з сьомою був вдвічі вищим. Швидкими тем­пами розвивались наука і галузі промисловості, які визначали НТП (машинобудування, електроніка, енергетика, нафтохімічна промисловість тощо). За обсягом виробництва низки видів проми­слової продукції СРСР обігнав СІЛА і займав перше місце у світі.

Основна суперечність реформи 1965 р. полягає в намаганні владних структур зберегти директивну модель відомчого госпо­дарського механізму і водночас інтенсифікувати два взаемозни-щувальні процеси: посилити централізацію в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо), поєднати централізоване планове управління з розширенням гос­подарської самостійності підприємств та об'єднань. Якщо поси­лення централістських начал органічно сприймалося системою, то ринкові ідеї не вписувалися у господарський механізм, сутність якого було збереження всієї влади у руках держави. Через це, як зазначають дослідники, "реформа перетворилась насамперед на численні розмови про реформу", а у процесі реалізації вона була вихолощена і на початку 70-х років згорнута.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жорстко-командний і безумовно директивний — змінився іншим, узгоджувально-бю-рократичним (директиви зберігалися, але зростаючі розміри гос­подарства вимагали численних узгоджень у різних установах і на різних щаблях управління). Проте зростаючі масштаби на­родногосподарського комплексу (насамперед важкої індустрії) ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Господарський механізм командно-адміністративної системи все частіше почав пробуксовувати. Ситуація особливо загострилася, коли у 60-ті роки у світі розгорнулась НТР. Тоді в науково-технічній галузі почалося те саме відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління. Створена для швидкого подолання технічної відсталості центра­лізована директивна система планування та управління економікою сама стала причиною зростаючого відставання країни від аисокорозвинутих держав. Якщо в СІЛА у 1985 р. діяло майже 1,5 млн ЕОМ (і ще понад 17 млн персональних ЕОМ), то в СРСР — лише кілька десятків тисяч.

1971—1985 рр. Командно-адміністративна система не

змогла ефективно пристосуватися до ви­мог та змін, продиктованих НТР, що, поряд з іншими факторами, стало однією з головних причин затухання диспропорційного економічного розвитку. Він здійснювався переважно екстен­сивно. З 1960 по 1985 р. основні фонди зросли у 7 разів, а вироб­лений національний дохід лише у 4 рази. Відбувалося поступове вичерпування вільних ресурсів, перш за все трудових, або їх сут­тєве подорожчання (добування і транспортування корисних ко­палин). Темпи економічного зростання СРСР швидко знижува­лися. Так, середньорічні темпи зростання промислового вироб­ництва становили: 1966—1970 рр. — 8,5 %, 1971—1975 рр. — 7,4, 1976—1980 рр. — 4,4,1981—1985 рр. — 3,6 %, а національно­го доходу відповідно 7,2, 5,1, 3,8 і 2,8 % . На початку 80-х років радянська економіка увійшла в смугу стагнації. У натурально­му виразі обсяг виробництва у ряді галузей не лише не збільшу­вався, а навпаки, знижувався. Фактично призупинилося зростання продуктивності праці. Згортання економічної реформи і пово­рот до попередньої господарської практики, проголошений "контр-реформою" 1979 р., не змогли цього відвернути.

Значний деформуючий вплив на народне господарство СРСР справляло масштабне нарощування військових витрат. Вна­слідок перенапруження радянської економіки, зокрема і тому, що США у другій половині 60-х — першій половині 70-х років за­грузли у кровопролитній і дорогій війні у В'єтнамі, було досягнуто воєнно-стратегічного паритету зі США. Однак гонка озброєнь продовжувалася, і у 70—80-ті роки ВПК практично "підім'яв" під себе всю радянську економіку. За оцінками західних спеціа­лістів, військові витрати становили близько 1/4 ВВП, що в бага­то раз перевищувало відповідні показники США, а тим більше інших західних країн. На військові потреби прямо або непрямо працювало до 80 % машинобудування країни. Мілітаризацію ра­дянської економіки і фінансової системи ще більше посилила війна СРСР в Афганістані у 1979—1989 рр. Щорічні витрати на неї оцінювалися в 3—4 млрд рублів. Як наслідок, радянське на­родне господарство просто не витримало колосальних військо­вих витрат.

Радянський уряд намагався підтримувати видимість благопо­луччя за рахунок збільшення розпродажу природних ресурсів. Сприятливі умови для цього створили освоєння нафтових та газо­вих родовищ Західного Сибіру, а також багаторазовий стрибок світових цін на енергоносії у середині 70-х років. За оцінками економістів, СРСР лише у 70-ті роки отримав 180 млрд "нафто-доларів", які було витрачено не на вирішення гострих структурних проблем радянської економіки, а на військові потреби, закупівлю продовольства, товарів масового попиту та інші поточні потреби. Тільки закупівля зерна за 70-ті роки зросла більш ніж у 10 разів (1970 р. — 2,2 млн т, 1980 р. — 27,8 млн, 1985 р. — 44,2 млн т).

^ Основні причини відставання були такі.

1. Не була кардинально вирішена проблема стимулів до праці. Незважаючи на деяке посилення матеріальної зацікавле­ності робітників та службовців і підвищення ролі економічних важелів в управлінні підприємствами, радикальної перебудови господарського механізму на практиці не здійснено. Як наслідок, у СРСР у повну силу працював лише кожний третій робітник.

2. ^ Несприйнятливість соціалістичної економіки, яка ба­зується на централізованому директивному плануванні та управ­лінні, до НТП. Середньорічний приріст використаних у вироб­ництві винаходів і раціоналізаторських пропозицій неухильно скорочувався: у 50-ті роки він складав 14,5 %, у 60-ті —■ 3, а у 70-ті — 1,8 % . У виробництво втілювалась тільки 1/5 винаходів. Таким чином, виявилась протилежність в освоєнні досягнень НТР на попередньому і поточному етапах НТР. Досягненнями пер­шого етапу НТР, завдяки великій концентрації ресурсів на по­рівняно небагатьох передових напрямах, СРСР у цілому зміг успіш­но скористатись. Другий етап НТР, який розпочався у 70-ті роки, з винаходом мікропроцесорів, масовою комп'ютеризацією і різким розширенням "фронту" і темпів наукових та технологіч­них відкрить, майже не зачепив радянської економіки. Трохи краще складалася ситуація у військових галузях, які в нових умовах також виробляли зброю, але все більше залежали від за­гального технологічного рівня народного господарства, ефектив­ності економічного механізму.

3. ^ СРСР, як і раніше, розвивався у рамках індустріально­го суспільства з опорою на традиційні галузі, тоді як провідні країни Заходу в 70-ті роки почали перехід до нового постіндус-тріального, або інформаційного, суспільства. Воно характеризу­валося різким посиленням ролі невиробничої, і особливо освіт­ньої галузі, згортанням традиційних галузей промисловості, пе­реходом до ресурсозберігаючих і наукомістких технологій, інду­стріалізацією споживання. У 1985 р. у США уже майже кожна п'ята сім'я мала персональний комп'ютер, 3/4 населення працю­вало у сфері послуг. У СРСР у невиробничих галузях було зай­нято менше 27 % працівників.

4. ^ Моральне зношення і технологічне "старіння" вітчиз­няного устаткування у провідних галузях промисловості.

При перевірці у 1979—1980 рр. технічного рівня майже 20 тис. видів вітчизняних машин і устаткування з'ясувалося, що не мен­ше 1/3 з них вимагали зняття з виробництва або докорінної модернізації. До середини 80-х років більше 1/2 парку виробни­чого устаткування мало знос більше 50 %. За міжнародними мірками економіка СРСР, за винятком сировинних галузей, була неконкурентоспроможною. Частка машин і обладнання у радян­ському валютному експорті становила близько 3 %.

5. ^ Екстенсивний характер розвитку радянської економі­ки і наростання господарських труднощів різко обмежували можливість вирішення соціальних завдань. Зростання добробу­ту в 70-х — на початку 80-х років значно уповільнилось. Жит­лове будівництво з другої половини 70-х років практично не зростало. Частка коштів союзного бюджету, яка йшла на освіту й медицину, до 1985 р. впала нижче рівня 1940 р.

6. ^ Випереджаюче зростання грошових доходів населення

(у 1970—1985 рр. середньомісячна заробітна плата збільшилася зі 122 до 190 рублів) відносно пропозиції товарів і послуг загос­трило продовольчі труднощі, дефіцит товарів народного спожи­вання. За рівнем споживання на душу населення СРСР займав лише 77-ме місце у світі. Нерівномірний доступ до товарів і по­слуг через наявність розгалуженої якості та системи пільг, роз­подільників і т. ін. серйозно збільшив розрив у рівні життя ос­новної маси населення — робітників, селян, інтелігенції — і при­вілейованих прошарків, передусім партійної і державної номен­клатури.

^ 7. Посилене відставання інфраструктурних галузей від основного виробництва. У легкій, харчовій промисловості (так звана група "Б") було зосереджено лише 10 % основних вироб­ничих фондів. Тому в загальному обсязі промислової продукції систематично знижувалася частка предметів споживання, яка у 1986 р. становила всього 24,7 проти 60,5 % у 1928 р. Це озна­чало, що економіка не орієнтувалася на першочергове задово­лення потреб людини, велика частина промислової продукції була виключена зі сфери товарно-грошового обігу, тому що засоби ви­робництва не продавались, а розподілялись.

^ 8. Гіпертрофований розвиток ВПК — мілітаризація еко­номіки. Економічна віддача ВПК, на який витрачались вели­чезні матеріальні, фінансові й трудові ресурси, була незначною. Для діяльності цих підприємств були потрібні величезні бюджетні асигнування, а їх продукція в основному складувалась. Навіть нові технології, які розроблялись у ВПК, внаслідок засекрече-ності не надходили до інших галузей народного господарства, і тому не справляли достатнього впливу на розвиток НТП у країні.

9. На початку 80-х років виникли труднощі в отриманні головної експортної сировини — нафти, які доповнилися змінами кон'юнктури міжнародного нафтового ринку. Ви­черпались старі нафтопромисли. Погіршились геологічні умови видобутку. Видобуток легкої нафти суттєво зменшився, а для добування важкої нафти необхідне спеціальне устаткування, але для його виробництва не була підготовлена машинобудівна про­мисловість. Конкуренція і перехід до енергозберігаючих техно­логій у світі істотно вплинули на ціни на енергоносії. Ціна на нафту впала, що зменшило валютні надходження в СРСР. Обсяг експортних надходжень у 1983 р. становив 91,4 млрд дол., а у 1985 р. — 86,7 млрд дол.

Для подолання валютної нестачі вдавалися до зовнішніх по­зик і використання золотого запасу, який знизився з 2050 т у 1953 р. до 681 т у 1987 р. Зовнішній борг у 1987 р. становив близько 80 млрд дол. Приблизно стільки ж були винні й СРСР. Країна заборгувала в основному фірмам, банкам за придбану про­мислову і сільськогосподарську продукцію. СРСР надавав кре­дити іншим державам для реалізації продукції свого ВПК. Це були держави соціалістичної системи (В'єтнам, Куба та ін.), але головним чином країни так званого третього світу (Ірак, Сирія, Єгипет, Ангола, Афганістан та ін.), валютна платоспроможність яких була надто низькою. Отже, якщо витрати держбюджету на погашення зовнішньої заборгованості збільшились, то надхо­дження із зовнішніх джерел зменшились.

Таким чином, період 70-х — середини 80-х років позначений наростанням кризи планово-роздодільчої системи управління господарством. Держава не змогла призупинити падіння темпів виробництва, добитися виконання встановлених планів випуску продукції, незважаючи на зниження їх завдань за п'ятирічками; перевести економіку на інтенсивний шлях розвитку, хоч це не­одноразово декларувалося, звільнитись від збиткових підприємств (їхня частка досягала у 1985 р. 40 % загальної кількості), за­безпечити зниження витрат матеріальних, енергетичних, трудо­вих та інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції. Еко­номіка залишалась несприйнятливою до НТП, у результаті чого СРСР "прогледів" другий етап сучасної НТР і технологічно значно відстав від провідних країн Заходу.

1985—1991 рр. Квітневий (1985 р.) Пленум КПРС сфор-

мулював концепцію прискорення соці­ально-економічного розвитку країни на основі науково-техніч­ного прогресу. Розроблена програма докорінної реконструкції машинобудування ввійшла до плану 12-ї п'ятирічки (1986— 1990 рр.). На розвиток машинобудування з метою оновлення його основних фондів планувалось вдвоє більше коштів, ніж у попе­редній п'ятирічці. Заплановано значні засоби спрямувати на роз­виток і впровадження наукових розробок, насамперед у прила­добудуванні. По суті робилася спроба нової індустріалізації краї­ни за рахунок централізації бюджетних ресурсів, їх розподілу і перерозподілу, зміни структури бюджету під жорстким адміні­стративним контролем. Темпи приросту обсягів капітальних вкладень збільшилися з 3 % у 1985 р. до 8,4 % у 1986 р.

Однак мобілізувати необхідні для нової індустріалізації за­соби не вдалося. На початок 1989 р. стало цілком зрозуміло, що реалізувати прийняті раніше програми не вдалося. Зменшення капіталовкладень призвело до зростання незавершеного будів­ництва, збільшення строків уведення в дію об'єктів будівництва, зниження темпів зростання виробництва у різних галузях. Ос­новні причини цих негативних наслідків: різке скорочення бю­джетних коштів, виділених для вирішення поставленого завдан­ня; неможливість забезпечити у межах попередньої економіч­ної системи високу ефективність капіталовкладень, що спрямо­вувались у нову індустріалізацію.

На відміну від періоду ЗО—50-х років, коли розвиток промис­ловості й будівництва відбувався за рахунок скорочення соці­альних витрат і збільшення надходжень у бюджет від експорту продукції, курс на скорочення соціальних витрат у 80—90-ті роки був неможливий через політичні причини. Тому основними дже­релами отримання бюджетних коштів для розвитку машинобу­дування і прискорення науково-технічного процесу мали стати доходи від експорту енергоносіїв і підвищення прибутковості галузей народного господарства. Ціни на нафту, що продавалася за вільно конвертовану валюту, становили у 1988 р. лише 44 % від рівня 1985 р. Аналогічну динаміку мали ціни на газ. Внас­лідок цього у 1985—1990 рр. відбулося падіння доходів від про­дажу енергоносіїв вдвічі. Скорочення доходів бюджету мало місце також у результаті зменшення імпорту товарів народного спо­живання на користь збільшення імпорту машин та устаткуван­ня і втрати внаслідок цього частини податку з обороту. Неспри­ятливі для СРСР зміни кон'юнктури на світовому ринку і не­можливість скоротити імпорт спричинили, починаючи з 1985— 1986 рр., прискорення зростання зовнішньої заборгованості країни.

Названі вище причини негативно впливали і на стан держав­них фінансів, наближаючи фінансову кризу, яка розпочалась на початку 90-х років. Часта зміна міністрів фінансів, перехід із фінансових органів у комерційні структури великої кількості професійних працівників, поділ Міністерства фінансів на кілька самостійних відомств, відсутність між ними належної координації ще більше послабили систему управління державними фінансами і погіршили фінансовий стан держави.

Всі ці фактори змушували партійно-державне керівництво країни шукати шляхи виходу зі становища, що склалося. Була усвідомлена необхідність структурної перебудови промисловості, зміни економічних відносин у народному господарстві. Це знай­шло свій прояв у намаганнях розширити, госпрозрахунок, вста­новлювати прямі економічні зв'язки між підприємствами, вво­дити орендні відносини і т. ін. Тобто поступово формувалось розуміння необхідності не поліпшення, а серйозних перетворень, зміни існуючої в СРСР економічної моделі. Важливими крока­ми на цьому шляху стали закони "Про індивідуальну трудову діяльність" (1986) і "Про кооперацію" (1988), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприємництво. Уже в 1988 р. індивідуальною трудовою діяльністю, в основно­му кустарно-ремісничими промислами, було зайнято 734 тис. осіб. Число кооперативів весною 1989 р. перевищило 99,3 тис. У них було зайнято до 2 млн осіб. Через 2 роки ця цифра перевищила 7 млн осіб, що становило близько 15 % активного населення. Основна маса кооперативів була зосереджена у сфері послуг, ви­робництві товарів народного споживання, будівництві й торгово-посередницькій діяльності. Проте скоро почали з'являтися "ко­оперативні" комерційні банки, а у 1990 р. було ухвалено закони "Про акціонерні комерційні товариства" і "Про цінні папери", які свідчили про появу паростків ринкової економіки в СРСР. Наприкінці 80 — на початку 90-х років у СРСР почалась "ком­п'ютерна революція" — масове розповсюдження персональних комп'ютерів, імпортованих з інших країн.

Разом з тим нові підприємці, користуючись ненасиченістю ринку товарів і послуг та слабкістю законодавчого регулювання, різко збільшували ціни й орієнтувалися в основному лише на заможних людей. Як правило, не маючи банківських кредитів, вони активно зайнялись "відмиванням" капіталів тіньової еко­номіки (за оцінками, до 70—90 млрд рублів щорічно) і швидко потрапляли під вплив зростаючої організованої злочинності, яка зуміла створити тотальну систему рекету приватного бізнесу. Нажиті приватними підприємствами (перш за все у торгово-по­середницькій сфері) і "тіньовиками" гроші поклали початок пер­вісному нагромадженню капіталу.

У 1987 р. розпочалася економічна реформа, Співзвучна з реформою 1965 р., але в деяких аспектах більш радикальна. Мета її полягала у переході від адміністративних до переважно еконо­мічних методів управління. Ключовими гаслами стали розши­рення самостійності підприємств, перехід їх на господарський розрахунок, самофінансування і "самоуправління". Ці ідеї знай­шли відображення у законі "Про державне підприємство", прий­нятому ЗО червня 1987 р. Він набрав чинності для всіх підпри­ємств у 1989 р. Підприємства отримали право самостійно пла­нувати свою діяльність, ґрунтуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на контрактах з постачальниками та спо­живачами і на державних замовленнях. Діяльність підприєм­ства мала регулюватись не міністерствами і відомствами, а дов­гостроковими економічними нормативами. Підприємства отри­мали право укладання прямих договорів з іншими підприєм­ствами, а деякі — вступати у контакт навіть з іноземними фірма­ми. Проте, оскільки реформа не змінила відносин власності, роз­ширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищенням їх відповідальності за результати господарської і фінансової діяльності.

У ході проведення реформ підприємства почали зменшувати капітальні вкладення і різко підвищили заробітну плату. Кори­стуючись найменшою можливістю, керівники підприємств підви­щували ціни, що дало сильний імпульс до інфляції. Водночас, не зважаючи на оголошення "самофінансування", багато підприємств, як і раніше, користувались державними субсидіями (до 40 %), Таким чином, директивні, планові регулятори промисловості було порушено, а ринкові так і не було втілено. Половинчасте, непро­думане реформування не дало змоги вирішити гострих економіч­них проблем і сприяло лише швидкому зростанню народногос­подарських диспропорцій, розбалансованості економіки.

Перетворення у сільському господарстві зводились до пе­ребудови системи управління, деякого розширення самостійності колгоспів і радгоспів, втілення орендних договорів, тобто надан­ня селянським сім'ям права брати землю в оренду на тривалий термін і розпоряджатись виробленою продукцією. По суті, це було намагання створити "соціалістичне", тобто без запровадження приватної власності на землю і підконтрольне державі, фермер­ство. Проте ці заходи не дали суттєвих результатів. Створення

управлінської суперструктури — Державного агропромислового комітету, який об'єднував ряд міністерств і відомств, що відали галуззю, — також не мало суттєвого ефекту у вирішенні сільсько­господарських проблем і не дали змогу добитися реального підви­щення самостійності та ініціативи колгоспів і радгоспів. Селя-ни-орендарі зіткнулися з великими труднощами у фінансуванні, придбанні техніки, з численними бюрократичними перепонами, а не рідко й з ворожим ставленням місцевих органів і навіть односельчан. Як підсумок, до літа 1991 р. господарства орен­дарів охопили лише 2 % землі і 3 % поголів'я худоби.

Для народного господарства СРСР найбільш гострими става­ли фінансові проблеми, які традиційно радянські керівники вважали другорядними порівняно з виробництвом. До загост­рення вели недооцінка і нерозуміння цих проблем, намагання швидше забезпечити прискорений економічний розвиток, вирі­шити соціальні завдання. До цього додалися помилкові рішення {особливо щодо антиалкогольної кампанії, яка, за деякими оцін­ками, завдавала збитків на 10 млрд рублів щорічно, і випереджа­ючого матеріальне виробництво зростання заробітної плати — у 1988—1989 рр. збільшення її вдвоє порівняно з 1987—1986 рр., на чверть зросли соціальні виплати). Все це призвело до пору­шення макроекономічного балансу, яке посилилось також внас­лідок об'єктивних причин: зниження світових цін на енерго­носії і непередбачених витрат на ліквідацію наслідків Чорно­бильської катастрофи (завданий нею безпосередній збиток оці­нюється у 8 млрд рублів — близько 1,5 % національного дохо­ду), а пізніше і страшного землетрусу у Вірменії.

Як наслідок, традиційний для радянської держави дефіцит консолідованого бюджету, що оцінювався приблизно у 2—3 % і покривався в основному за рахунок вкладів населення у дер­жавні ощадні банки, став стрімко зростати. У 1985 р. він стано­вив, за деякими підрахунками, всього 1,8 %, у 1986 р. — 5,7, у 1987 р. — 6,4, а у 1988 р. — 9,2 %. Це у свою чергу призвело не тільки до пошуку кредитів на Заході, а й дало імпульс інфляції, спочатку прихованій, яка виявилася у "вимиванні" товарів зі споживчого ринку, різкому збільшенні дефіциту. Незадоволення населення швидко зростало, а популярність президента СРСР М.С. Горбачова падала.

Для економіки це обернулося посиленням соціальної напру­женості, початком масових страйків і стрімким зростанням кількості популістських рішень. Почався розвал радянської держави. У 1988—1990 рр. він набув форми "параду суверені­тетів", тобто явного розширення повноважень союзних республік, проголошення ними верховенства власних законів над союзни­ми, ігнорування розпоряджень центру, в тому числі про перера­хування податків, і самостійного пошуку шляхів виходу з кри­зи. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла "Деклара­цію про державний суверенітет України". У грудні 1991 р. лідери Росії, України і Білорусії (країн — засновниць СРСР) оголосили про призупинення дії Союзного договору 1922 р. і створення Співдружності Незалежних Держав, яка об'єднала 11 колишніх союзних республік (без Грузії і держав Прибалтики). СРСР пере­став існувати.


^ Основні терміни і поняття


Моделювання економіки, грошові доходи, надпрограми, "відли­га", госпрозрахунок, директивне планування, гіпертрофований ринок, бюджетний дефіцит, валютна платоспроможність, фінансова криза, бізнес, рекет.


4093804219779722.html
4093920776375868.html
4094022996653423.html
4094065251659039.html
4094243867173331.html