Античний платонізм. Стародавня Академія - В. В. Буряк Антична філософія

Античний платонізм. Стародавня Академія - В. В. Буряк Антична філософія

Античний платонізм. Стародавня Академія

Учення Платона про ідеї (онтологія), його теорія пізнання та космологія не тільки в античній, але й у середньовічній філософії на багато століть стали еталоном філософствування. Надалі це дозволило сформувати такі напрями, як платонізм і неоплатонізм. Космологія «Тімея» стала основою християнської космології в різних варіантах «Шестодніва» («шість днів творення» з біблійної книги «Буття»). І сьогодні філософія Платона актуальна, а не є «архівними» зібраннями текстів.

^ Стародавня Академія. Школа самого Платона, Академія отримала свою назву за місцем свого знаходження (священний гай зі святилищем міфічного героя Академа, тут згодом і був похований великий філософ). Там же знаходився і гімнасій. За переказом Академ вказав братам Діоскурам місце, де була схована їхня сестра Олена, викрадена Тесеєм. Тут у 385 р. до н.е. Платоном і була заснована Стародавня Академія, пізніше з’явилася Середня Академія, і, нарешті, Нова Академія, що була закрита едиктом імператора Юстиніана в 529 р. н.е.

Таким чином, платонівська школа проіснувала більше дев’яти століть – час безпрецедентно довгий для існування безпрерервної класичної інтелектуальної традиції. Спочатку академія була науковим співтовариством. Там збиралися не тільки філософи, але й математики, астрономи, фізіологи. З ім’ям самого Платона пов’язують девіз, накреслений над входом до академії: «Той, хто не знає геометрії, так і не увійде сюди». Після смерті Платона школою стали керувати найбільш авторитетні філософи, яких називали «схолархами» («школоначальниками», від грецьк. «schola» – школа і «аrche» – початок).

Першим схолархом школи був племінник Платона Спевсіпп, який став головою школи відразу після смерті великого філософа в 348–347 рр. до н.е. Спевсіпп надавав емпіричному, досвідному знанню набагато більшого значення, ніж Платон. Крім того, Спевсіпп першоосновою, замість ідей, вважав математичні числа, повністю відділяючи їх від речей. Вплив піфагореїзму на його філософію позначився набагато сильніше, ніж це було в Платона.

У 339 р. до н.е. схолархом стає Ксенократ з Халкедона, найбільш значущий для Стародавня Академії філософ. Саме Ксенократ уперше вирізнив три основоположні частини філософської системи: діалектику (логіку), фізику й етику. Використовуючи як основу піфагорійську систему, він вважав, що в основі всього знаходиться єдине (монада), прирівнюючи його до розуму або Зевса, якому співпідпорядковані діади, далі йдуть ідеї, що становлять собою математичні числа, наступною виникає Світова Душа. Ця онтологічна схема буде використана пізніше неоплатоніками, які опрацюють її більш детально й системно.

Очевидно, що варіації платонівської онтології та космології були привабливі для інтерпретацій і коментарів його послідовників. Надалі платонізм зближується з арістотелізмом і в діяльності Академії все більше місце займають коментаторська й компіляторська робота.

Арістотель

Арістотель (384–322 рр. до н.е.) – великий грецький філософ, учень Платона, який працював в Академії разом зі своїм вчителем. У 343–342 рр. до н.е. він був вихователем 13 -річного Олександра Македонського. Згодом заснував так звану перипатетичну школу, або Лікей (лат. liceum – «ліцей»).

Склад творів Арістотеля й досі є предметом дискусій істориків філософії, оскільки, крім ранніх творів, написаних у формі діалогу й не без впливу Платона, сам Арістотель своїх творів не видавав. Головним чином його творами є зібрані разом конспекти його лекцій, відредаговані частково ним самим.

Основний корпус його творів був зібраний і переписаний біля 60 р. до н.е. Андроніком Родосським. За одними відомостями (Герміпп), Арістотелю належить 400 книг, за іншими – до 1000. Сказати точно, які твори належать самому філософу, а які підроблені, не можна. Крім того, оскільки більшість роботи реконструйовані за конспектами його учнів, то часто зустрічаються повтори та протиріччя в одних і тих самих текстах. Це створює труднощі як для коментаторів, так і для античних і сучасних інтерпретацій арістотелівської філософії. Достовірно, що Арістотелю належать такі твори (логічні за своїм змістом): «Категорії», «Аналітика перша», «Аналітика друга», «Топіка», «Про софістичні спростування», «Про тлумачення».

Ці тексти протягом багатьох століть були відомі в середньовічній філософській традиції під загальною назвою «Органон», тобто «знаряддя, інструмент», оскільки, за намірами самого Арістотеля, вони повинні були служити необхідним інструментарієм пізнання. Інші твори: «Фізика», «Метеорологія», «Про небо», «Про виникнення та знищення», «Про частини тварин» – становлять собою зібрання природнонаукових робіт. Предметом їх є природа (physis) у багатьох своїх виявах.

Власне філософські роботи представлені найбільш відомим і значним твором філософа «Метафізика». По суті це зібрані разом рукописи, що залишилися після смерті Арістотеля, які належали до предмета «першої філософії».

Серед творів етичного циклу – «Велика етика», «Нікомахова етика», «Евдемова етика». Крім того, Арістотелю належать твори з політичної/соціальної філософії («Політика»), з естетики та риторики («Поетика») та ін.

Арістотель був одним з найбільш послідовних критиків платонівського вчення про ідеї. Його філософія становить собою спробу подолання протиріч філософії його вчителя. Він створює нові технічні філософські терміни, мова арістотелівської філософії стає академічною та понятійною, а не метафоричною, як у багатьох досократиків і почасти Сократа й Платона.

Образи, метафори, символи та міфи, що широко використовувалися Платоном у побудові його системи філософського знання, майже зникають з робіт Арістотеля. Етичне самовдосконалення й аскеза, такі необхідні складові платонівського ідеалізму, не входять до набору «філософських правил» Арістотеля. Він надає перевагу насамперед науковим методам.

Онтологія. Головне завдання філософії Арістотеля, як і Платона – виявити істинну та незмінну першооснову всього дійсного за допомогою раціональної методології. На відміну від Платона, Арістотель змінює не тільки філософську термінологію, але й будує оригінальну структуру онтології. Центральним поняттям платонівськой філософії, як відомо, була ідея (ейдос). У Арістотеля аналогічне місце посідають уже чотири тісно взаємопов’язані поняття, що відображають базисні характеристики буття: форма (morphe), матерія (hyle), рух (dynamis) і мета (telos). Разом вони складають стійку онтологічну систему – айтія (aitia). Розрізнення та поєднання цих чотирьох причин подано Арістотелем у «Фізиці» відповідно до чотирьох відповідей на поставлене питання щодо того, чому щось існує?

Матеріальна причина (hyle) – це те, з чого складається річ, формальна причина (morfe) – принцип, структура речі, діюча причина (dynamis) – це чинник, що накладає певну форму на подану матерію, цільова причина (telos) – результативна складова речі. Наприклад, матеріальною причиною цього стільця є дерево, з якого він зроблений; формальною причиною буде «лекало», за яким він зроблений; діючою причиною буде тесляр, який зробив цей стілець; цільовою причиною виявляється те, що на цьому стільці можна сидіти, для чого власне він і був створений. Щодо живих істот, то Арістотель вважав, що душа містить формальну, діючу й цільову причини, а тіло є лише матеріальною причиною.

Жодна з них не може бути самодостатньою. Форма не може існувати сама по собі, як окрема від речей сутність, подібно ідеї Платона. Річ у тім, що форма – це внутрішня структура одиничних речей, тобто «частина речі». Єдиний виняток – «форма всіх форм», «першодвигун» (деяка розумна першооснова, подібна Нусу Анаксімандра, Деміургу Платона, Богу в християнській теології). Як «вища наука», арістотелевська філософія (метафізика) зосереджена на пізнанні граничних основ буття, розглядаючи три основні проблеми: відношення одиничного й загального, відношення форми та матерії, відношення руху і рухомого.

Одним з головних предметів онтології Арістотеля була сутність, «щойність» (usia, лат. essentia). За Арістотелем, вона не може бути така, що вивчається у відриві від речей і причин. Фактично сутність ототожнюється з формою й корелює з платонівським ейдосом (але без відсилання до трансцендентного).

Матерія (hyle), речовинність як така, що складається з «стихій» (вогонь, повітря, вода, земля та ефір – «п’ятий елемент»). Вона є лише пасивним началом і чистою можливістю. Тільки форма (morphe) може дати імпульс для зміни речовини й «зробити» з неї яку-небудь річ. Тому форма становить собою активне, діяльне начало. Форма речі і є дійсність цієї речі. Для Арістотеля форма не є «оболонкою» речі, йдеться передусім про незмінну внутрішню, визначальну структуру. Форма, що реалізовувала себе в цій матерії, коли мета досягнута, стає дійсністю як такою (energeia, entelechia). Хоч матерія без форми не існує, але якщо уявити собі як експеримент граничний онтологічний рівень, то це буде «перша матерія». Оскільки «перша матерія» (prote hyle) не має ніякої визначеності, то Арістотель вживає термін «необмежене» (тобто безформне).

Форма і є те, що «визначає» / «обмежує» матерію. Як уже зазначалося, на відміну від Платона, Арістотель не відділяє речі від форми, оскільки форма не тільки поняття й сутність усякої речі, але й її рушійна сила, і кінцева мета.

Ще раз уточнимо вчення про чотири причини, або «начала» (arche tes usias). Першим началом є матерія, або «те, з чого», чиста можливість. Другим началом є форма, «щойність» або «сутність». Третім началом є рух – рушійне або «твірне» начало. Рух є переходом можливості в дійсність, потенційності в актуальність. Причому рушійне начало може бути завжди тільки актуальним началом, тобто формою. Рухоме – потенційне начало, тобто речовина, матерія. Четверте начало – кінцева причина, мета, «те, заради чого». Однак три останніх начала в певному відношенні по суті збігаються (наприклад, при розгляді співвідношення тіла й душі). Іноді ж ці три начала збігаються і фактично. Фундаментальною та незмінною є радикальна відмінність матеріального й формального начала.

Якщо розглядати космос у його цілісності, то щодо всіх окремих речей першоначалом будуть у сукупності: форма, рух, мета. Усі онтологічні «силові лінії» арістотелівської метафізики сходяться в гіпотетичному центрі (або розходяться від нього) – «першодвигуні». Арістотель іменує це активне начало «формою всіх форм». Це Деміург – Розум, що сам себе мислить, вічний і незмінний, який дає першопоштовх усім процесам і подіям (ще раз нагадаємо про Розум – Нус Анаксагора).

^ Теорія пізнання та логіка. Арістотель є творцем силогістики, або основ логіки в сучасному значенні цього слова, формальної логіки. Однак логіка не є незалежною від філософії дисципліною. Вона становить собою попередній рівень усякого наукового пізнання. Сам Арістотель називав логіку аналітикою, тобто керівництвом до дослідження. Він розробляв її як наукову методологію попереднього дослідження. Арістотель вигадав дуже складний, точний та ефективний пізнавальний апарат, створений для класифікації та систематизації раціональних форм мислення. Вирізнення логіки й теорії пізнання засноване на класифікації інтелектуальних здібностей. Розумна частина душі (epistemonikon) володіє теоретичною спрямованістю, її мета – знання першопричин. Розсудлива частина (logistikon) «розраховує» й «калькулює», її завдання – створити умову для «роботи» правильних форм мислення (формально-логічних висловлювань).

На відміну від Платона, який заперечував значущість органів чуття, Арістотель вважав, що почуття самі по собі нас не обманюють. Завдання дослідника – створювати загальні поняття на основі одиничних спостережень, «сходячи» від рівня сприйняття до рівня знання. До логічних засобів, за допомогою яких думка просувається від менш виразного до більш точного знання, належать: поняття, судження, умовиводи, докази. Завдання будь-якого доказу – забезпечити правильне виведення умовного з його основ, що й є знанням у власному розумінні. Основним принципом правильного мислення Арістотель вважав положення суперечності: «Неможливо, щоб одне й те ж разом було й не було властиве одному й тому ж, і в одному й тому ж значенні». Ця теза очевидна з простого прикладу: двері в один і той же момент часу не можуть бути і відкриті, і закриті. Інакше кажучи, одночасно мислити двері як відкриті та закриті неможливо в межах раціонального дискурсу.

Крім дедуктивного методу, на який спирався Платон, Арістотель широко використовував індукцію для того, щоб підтверджувати загальні положення через їх емпіричну данність.

Велике значення для світової історії філософії та історії раціонального мислення має твір «Категорії». Будь-яке поняття повинно підходити під основні роди висловлювання, або «категорії». Категорії є найбільш загальними, фундаментальними поняттями, вище яких немає інших понять. Вони використовуються як родові поняття. Арістотель аналізує десять категорій: сутність (грецьк. usia, лат. «substantia»), якість, кількість, відношення, місце, час, положення, стан, дія та страждання. У середньовічній філософії вчення про категорії Арістотеля трансформувалося у вчення про «універсалії» (universalia – «загальний»).

^ Фізика. У той час, як «перша філософія» досліджує першооснови сущого, яке є незмінним й нетілесним, фізика (наука, що досліджує природу (physis)) вивчає світ речей, що чуттєво сприймаються, знаходяться в постійному русі (зміні). Для Арістотеля рух суть зміна взагалі, становлення, перехід з «можливості» в «дійсність». Розрізняють рух чотирьох типів: сутнісний («субстанційний», виникнення та знищення), якісний (перехід однієї речовини в іншу), кількісний (збільшення та зменшення), просторовий (зміна місця). Три останні – це власне «фізичний» рух (kinesis). Усі чотири типи підводяться під поняття «зміни взагалі» (metabole).

Арістотель вважає, що поза космосом немає ані простору, ані часу, тому пустий простір, «порожнечу» (як у атомістів) не можна уявити. Тільки круговий рух не має ані початку, ані часу, він одиничний і безперервний.

Природа не є конгломератом механічно взаємопов’язаних частин, вона доцільна, тобто телеологічна (telos – мета). Так, мета є результатом розвитку можливого стану матерії та перетворенням її в дійсність за допомогою формування речовини. Арістотель стверджує, що природа «нічого не здійснює без мети».

Антропологія. Арістотель виходить з принципу єдності формальної та матеріальної причин щодо всього органічного життя. Важливу роль у людському житті відіграють рушійна та цільова причини. Де вище рівень соціалізації, там принцип доцільності у сфері органічного життя виявляється найбільш очевидним чином. Річ у тім, що як форма для будь-якої органічної істоти виступає «душа» (psyche), при тому, що «матеріальним» джерелом людини є тіло (soma). Арістотель виокремлює в душі три фундаментальні частини: «рослинну душу» (поживна або вегетативна душа), «тваринну душу» (душа, що відчуває) та «розумну душу». Відповідним чином душа рослин виключно «рослинна»; душа тварин, крім рослинної, має і «відчуттєву» складову; нарешті, в душі людини всі три види душі співіснують, становлячи собою єдине ціле, де домінує розумне начало (розумна душа).

Рослини обмежені вегетативно-функціональною формою існування, тобто в них є в наявності тільки функції живлення та розмноження. У тварин до «рослинних» функцій додається здатність відчуття та руху. Людина ж, «підносячись» над рослинами та тваринами, володіє, крім вегетативних та афективних здібностей, ще й найбільш цінною функцією – розумовою, якою Арістотель назвав nоus, тобто розум. І зовні, і внутрішньо людина – найбільш доцільно організована істота. Душевне життя людини повинно бути досить суворо організоване й становити собою передумову формування пізнання на основі вищої здатності – розуму.

Щодо знання як здатності, душа поділяється на дві протилежні частини: «розумну частину» та «нерозумну частину». У свою чергу, як уже вказувалося, розумна частина (nous) поділяється на «науково-теоретичну», спрямовану на знання першопричин (epistemonikon) і розсудливу, «що розраховує», «що калькулює» (logistikon).

Нерозумна частина поділяється на афективну, інстинктивну, властиву як тварині, так і людині (orexis), та поживну (threptikon), або, інакше, «рослинну» частину душі (phytikon), властиву всім живим істотам, що відповідає за засвоєння їжі та рост тіла.

Ієрархія пізнавальних здібностей людини така: сприйняття (aisthesis); загальне відчуття (estheterion koinon), що вбирає всі чуттєві враження; уява (phantasia); спогад (mneme); свідомий акт спогаду (anamnesis). Усім цим складним ансамблем керує розум (nous), у якому вирізняються два аспекти: діяльний розум (nous poietikos) і пасивний розум (nous pathetikos).

Розум, у світлі майбутньої християнської антропології, можна було б іменувати «інтелектом» (лат. intellectus), «духом» (лат. spiritus), тобто розглядати його як деяке «споглядальне», «теоретичне» начало, зі здатністю до трансцендування. Він складає необхідну єдність з «душею» (лат. anima), емоційним началом, направляючи на доповнюючи її. Саме nous здійснює епістемічне, діаноетичне пізнання вищого порядку, відмінне від простого міркування (doksa), що є не знанням, а швидше припущенням. «Докса» може, звичайно, дати знання, але це буде знання чого-небудь одиничного, в іншому це знання носить випадковий і ймовірнісний характер.

Крім того, діяльний, активний розум (nous poietikos) – це єдина частина душі, яка є безсмертною і відділяється після смерті від тіла. Душа людини – результат повної здійснюваності поданої форми в даному тілі, тобто «ентелехія», відповідає розгортанню й завершенню «роботи» формальної та цільової причини.

^ Етика. Центральними поняттями морально-етичного вчення Арістотеля є «щастя» (eudemonia) та «доброчесність» (arete). Усі бажання проміжкові щодо головного бажання – щастя (блаженства). Щастя людини полягає в досконалості його діяльності, а саме – розумової діяльності. Відсутність щастя зумовлена бідністю, хворобами, низьким соціальним статусом, відсутністю розвитку владних функцій. Ознаками щастя, крім усього іншого, є: зрілість, здоров'я, багатство, досить високе соціальне становище.

Відповідна своєму завданню розумна діяльність є доброчесністю. Таким чином, виявляється, що щастя – це доброчесність. Відповідно до двох видів розумової діяльності (теоретичної та практичної) є і два види доброчесності – теоретична (sophia) й практична (phronesis). Фронезис – це розважливість, розсудливість, практична мудрість (практична філософія). Стійка розсудливість у повсякденному житті протилежна споглядальній теоретичній діяльності (мудрості). Згідно з Арістотелем це розумна здатність знаходити й реалізувати належні життєві цілі. Це застосування здорової розсудливості щодо умов людського існування, на протилежність трансцендуючому теоретичному дослідженню, метою якого є отримання мудрості (sophia) через знання «перших причин». Фронезис – життєво необхідний компонент здійснення морального вибору. У середньовічній культурі це поняття перекладалося як prudentia.

Для Арістотеля теоретична доброчесність становить набагато більшу цінність, ніж практична. Уся доброчесність може стати такою лише при наявності розсудливості й мегалопсюхії. Термін megalopsychia Арістотель використовує для позначення величі й благородства душі, як однієї з вищих чеснот і моральних цінностей. Усупереч Платону, який шукав благо в ідеальному світі ейдосів, Арістотель обмежує сферу блага «практично досяжним благом» (prakton agathon). Вищим щастям Арістотель вважає «споглядальне життя» (bios theoreticos). У латинській середньовічній традиції ми можемо знайти це зіставлення – як «vita activa» (латинське висловлювання – «діяльне життя») і «vita contemplativa» (латинське висловлювання – «споглядальне життя, засноване на цілеспрямованості»). Арістотель вказував на перевагу теоретичної (філософської діяльності) щодо інших форм діяльності – практичної і фізичної діяльності.

Принцип «арете» як доброчесності посідає середнє положення між двома протилежностями, сходячи до давнішої моральної максими «нічого надмірного» (принцип «золотої середини»). Арістотель увів до етики принцип «метріопатії», тобто необхідності дотримання рівноваги між крайнощами. «Самовладання» знаходиться між свавіллям розгнузданості та індиферентною тупістю; «мужність» є «золота середина» між нерозсудливою хоробрістю та боягузтвом. Однією з вищих моральних цінностей в етиці Арістотеля вважалася μεγαλοψυχια (megalopsychia), що можна перекласти як велич і благородство душі.

^ Соціальна й політична філософія. Теорія соціальної та політичної філософії Арістотеля безпосередньо пов’язана з його антропологією. Він визначає людину як «політичну («полісну», соціально-державну) тварину» (dzoon politikon, пізніше в латинському варіанті – homo politicus). У «Політиці» Арістотель стверджує, що «людина за своєю природою є «істотою соціально-політичною». Пригадаємо, що софіст Протагор уперше дав визначення людини як «міри всіх речей» (лат. homo mensura), а Платон визначав людину як «двоноге без пір’я».

Найбільш довершеним суспільством, в організаційному сенсі, є держава. Головною функцією держави є виховання доброчесності (arete) в кожного громадянина. Розглядаючи генезис сучасної йому держави, Арістотель указує на початкове існування сімей та общин (komai). Коли общини об’єднуються, то утворюється міська община, тобто власне місто (polis). Але достовірно справедлива держава не повинна підкорювати свої частини, абсолютно підпорядковуючи собі сім’ї та групи громадян. Водночас Арістотель стає «адвокатом» інституту рабства, доводячи, що існують такі люди, які спочатку схильні до важкої фізичної праці (це варвари, протиставлені повноправним громадянам, еллінам). Тільки осмислені, цілеспрямовані дії людини можуть бути добродійними, а отже, корисними як для неї, так і для держави. Праксис (praxis) – це доцільна практична діяльність, що здійснює активність, реальний вчинок. За своїм значенням поняття praxis протилежне поняттю poiesis (поезис як творча діяльність). На думку Арістотеля, практичні дії є об’єктом морального судження й оцінки, і вони з’являються внаслідок добре продуманого вибору.

Держава (politia) налічує декілька основних форм. Арістотель, разом з Платоном, намагається класифікувати їх за формальною ознакою, за кількістю правителів. Він визначає три прийнятні форми (монархія, аристократія, політія) і три неприйнятні (демократія, олігархія, тиранія). Найкращою формою Арістотель уважає аристократичну державу, коли влада належить небагатьом найгіднішим і найблагороднішим громадянам. Тільки ця форма правління здатна виховати (paideia) в громадянах справжню доброчесність (arete). Однак, будучи реалістом і дотримуючись свого улюбленого принципу «золотої середини», філософ вважає, що цілком досяжний і прийнятний деякий «змішаний» державний устрій, який поєднує в собі риси олігархії (влада багатих і гідних) і демократії (влада вільних, але незаможних громадян). Це така державна форма, де домінує середній клас.

Естетика. У трактаті «Поетика» викладається естетичне вчення Арістотеля. На відміну від Платона, який уважав естетичну творчість іноді небезпечною або навіть шкідливою, лише зрідка вселену згори, Арістотель розглядає художню творчість узагалі та поезію зокрема як позитивну людську діяльність. Естетична діяльність завжди креативна. Тому центральне місце серед естетичних понять посідає поесис (poiesis). У Арістотеля це термін для позначення такого роду творчості, яка має певну мету (telos), на відміну від нетелеологічної діяльності (praxis). Найвища міра поезіса досягається завдяки вправності (techne) та майстерності (компетенції та професіоналізму).

Філософ подає систематику поетичних жанрів (епос, трагедія, комедія), визначення поетичної норми, практичні рекомендації поетам-початківцям. У цьому тексті Арістотель розробляє вчення про мімесис і катарсис.

Згідно з думкою грецького філософа, услід за Демокрітом, мімесис (mimesis), тобто «наслідування», імітація, загалом за своєю природою, складає сутнісний принцип естетичної діяльності, оскільки здатність наслідування властива навіть тваринам, а не тільки людям. Чим більш точним і майстерним виявляється мімесис, тим більшої уваги й поваги заслуговує художній твір. На відміну від Платона, Арістотель уважав допустимим, якщо мімесис застосовувався й до огидних речей і явищ. Майже через дві тисячі років після смерті Арістотеля вчення про мімесис знову стало популярним в галузі мистецтвознавства й естетики епохи класицизму (XVII – XVIII ст.).

Учення про катарсис (katarsis), «очищення», особливе естетичне переживання, викладене філософом у втраченій частині «Поетики», згадується в «Політиці» й коментаторській традиції арістотелізму. Достовірно те, що катарсис – це очищення від афектів у ході сприйняття трагічних творів. Мабуть, Арістотель, син лікаря й сам знавець лікарського мистецтва, проводив аналогію з медичними «очищеннями» хворого організму, що було неодмінним елементом лікування. Надалі катарсису приписувався естетико-терапевтичний ефект не тільки в античній культурі, але й у культурі Ренесансу й культурі класицизму, а також у психології XX століття.

Перипатетики

Арістотель є фундатором одного з найбільш впливових напрямів у європейській філософії – арістотелізму, що існує досі як неотомізм і неосхоластика. Наслідуючи приклади Платона, він створив наукове співтовариство зі своїх учнів і послідовників, учених і філософів – Лікей або Перипатос. Згідно з однією з версій назва «перипатетики» походить від грецького слова «peripateo» – прогулююся. Але, певно, більш достовірна думка, де за етимологічну основу беруть грецьке слово «peripatos» – «крита галерея» (місце, де відбувалися збори школи).

Арістотелівська школа була організована за зразком платонівської Академії, перебувала одночасно філософською школою, товариством однодумців і корпоративним науковим співтовариством. Наступником Арістотеля та першим схолархом школи був Теофраст (370–286 рр. до н.е.). Він створив безліч текстів не тільки філософського, але й природнонаукового характеру. На жаль, до нас дійшла лише незначна частина його творів. Він досить ортодоксально дотримувався основних положень метафізики та фізики свого вчителя. Трактат Теофраста з ботаніки користувався успіхом у всіх викладачів цієї дисципліни аж до кінця середніх віків.

Другим схолархом після Теофраста був ^ Евдем Родосський (III–II ст.), наступними були Арістоксен Тарентський, Стратон з Лампсака, Лікон з Троади. Одним з видатних періпатетиків першого періоду школи був Деметрій Фалерський (360–280 рр. до н.е.) – учень Теофраста, один з фундаторів знаменитої Олександрійської бібліотеки та Музейона. Він переніс афінську традицію академічної освіти й наукових досліджень в елліністичну культуру. Олександрія, що стала згодом найбільш значним культурним та інтелектуальним осередком усієї середземноморської цивілізації, багато чим зобов’язана афінській школі філософії (академічній і перипатетичній традиціям).

Подальший розвиток перипатетичної школи був пов’язаний з діяльністю ^ Андроніка Родосського. Він став головою школи наприкінці I ст. до н.е., видав найбільш повне зібрання творів Арістотеля. Як відомо, книги, вірніше, рукописи, в античну епоху були записані на пергаменті (спеціально оброблених шматках телячої шкіри). Оскільки рукописи, з яких Андронік робив копії (переписував їх), пролежали довгі роки в сирому приміщенні й частково зіпсувалися (іноді й титульні аркуші), то й назви деяких арістотелівських робіт змінилися. Рукопису під назвою «Метафізика» у Арістотеля не було. Так назвав переписаний текст Андронік, оскільки твір, що йшов по порядку після роботи під назвою «Фізика», втратив назву (або не мав її). Так з’явився знаковий для світової філософії термін «метафізика», ta meta ta physika (буквально, у перекладі з грецької, «текст, наступний після роботи під назвою «Фізика»). До цього моменту перипатетики користувалися в основному декількома популярними текстами з ученням фундатора школи.

Найбільш відомими представниками перипатетичної школи другого періоду можна вважати Апеллікона, Тіранніона, Арістона, Боета з Сидона, Ксенарха, Арія Дідіма.

З IV ст. н.е. намічається занепад перипатетизму, активно продовжується лише коментаторська традиція. Перипатетики протягом більше, ніж 600 років, продовжували філософські й природнонаукові дослідження, ґрунтуючись на ідеях, тематизації та методах Арістотеля. Була здійснена величезна наукова робота зі збору, систематизації та класифікації знань усіх галузей знання, що існували на той час, передусім філософії, «природних наук» і «соціогуманітарного» знання.

Питання для контролю:

  1. Яку роль відіграв Сократ у формуванні афінської школи філософії?

  2. Як еволюціонували погляди Платона щодо «ідей»?

  3. Які особливості теорії пізнання Платона?

  4. Яким є вчення Платона про душу?

  5. Які соціально-філософські уявлення Платона?

  6. Яка роль і значення платонівської академії у розвитку традиції європейського платонізму?

  7. Що таке «перша філософія» за Арістотелем?

  8. Яке співвідношення між теоретичною філософією та практичною філософією у Арістотеля?

  9. Якою є онтологія Арістотеля, зокрема вчення про «чотири причини»?

  10. Які особливості логічного вчення Арістотеля?

  11. У чому специфіка вчення Арістотеля про душу?

  12. Які соціально-політичні погляди Арістотеля?

  13. Які етичні та естетичні уявлення Арістотеля?

  14. Яка специфіка античного арістотелізму і яке місце у ньому відведено перипатетичній школі?


4067508177858325.html
4067682645399350.html
4067792458296992.html
4067826555012003.html
4067953098290249.html